Полагодивши справу з панею Залушковською, то значить, вимусивши від неї признанє, де саме укриті deposita[2] небіщика пана Залушковського, приступив пан Бялоскурський до угоди з паном Рамбултом. Він виміг на ньому, що сей перед хрестом та двома свічками зрік ся усїх претенсій до спадщини по пану Залушковському, як також до винагороди втрат, понесених підчас бійки. Та не вважаючи на присягу, замкнено паню Залушковську й Рамбулта в хлївци на гумнї, а два гайдуки мали їх пильнувати. Всї инші стали правити поминки по небіщикови, а наслїдком сього спав пан Бялоскурський другого дня до полудня.
Іван і Юрко брали тілько з виду участь у пирі. Коли вся двірня попила ся зовсїм і стала бавити ся стрілянєм до вбитих у стїну цвяхів, а пан Бялоскурський заснув, вийшли молодцї й уклали ся спати в клунї, яка сусїдувала з хлївцем. Серед ночи чули голоси пяних гайдуків і хриплий голос Рамбулта, відтак жіночий крик! І вже думали було йти поглянути, що там дїєть ся, коли ось крик змінив ся у сміх, а грубий регіт гайдуків і Рамбулта доказував, що навіть вязнї беруть щиру або що найменше позірну участь у загальній забаві.
Коли другої днини пішов пан Бялоскурський відвідати своїх бранцїв, застав у хлївци тілько обох гайдуків у розхрістаній одїжи, запитих мов ніч, а побіч них пірване мотузє, яким звязано Рамбулта і паню Залушковську. Показало ся, що в ночи розвязали гайдуки паню, а відтак позасипляли, ну і бранцї втїкли.
Але пан Бялоскурський якось сим не журив ся так, що се аж счудувало Юрка; він підійшов до Івашка і спитав:
— Слухай, Івашку, тиж лїпше знаєш його милість пана, нїж ми. Скажи, чому він не чіпаєть ся гайдуків, що не виповнили приказу? Не вжеж у нього нема над ними власти? Коли так, то нехай повірить справу нам обом, а ми прочитаємо їм „pater noster“[3] як слїд.
