66
ського, згадавши часи давних, спільних подвигів, випили на вічне братерство і попили ся до безтями. Не остали по заду й хлопи пана Бялоскурського і богато з них лежало вже без притомности, підчас коли сї, що могли іще вдержати ся на ногах, заводили над ними щось у родї орґіястичного танцю. Червоні, запиті пики зіскотїлої подоби людий мигали сюди й туди, звіринний рев добував ся з широко відчинених пащ, а здалека ізза обістя приглядали ся всьому, мов тїни небіщиків, сумні, обдерті постатї хлопів пана Залушковського. Вони не мали відваги вмішати ся між тих, що пирували, і з жалем дивили ся на марновані маси поживи, яких четвертина вистала би, щоб накормити їх, що трохи не вмирали з голоду.
— Inequitatio! — кинув Юрко, глянувши на сю картину.
— Сусїдська річ! — додав Іван.
Оба пішли з майдану і при брамі стрітили ся з кріпаками пана Залушковського, які в тій хвилї пустили ся в ростїч.
— Гей люди, христіяни! Не тїкайте! Ми свої!
— Що за свої? — спитало кілька голосів і кілька парубків зблизило ся до молодцїв.
— Православні!
— Від чогож на вас польське шматє?
— Бо ми також шляхта.
— Ага! — І всї як на команду зняли шапки.
— А є в вас піп?
— Є! ось там! — І один з парубків показав у темряву, де виднїв нарис маленької церковцї.
Оба молодцї вернули ся, найшли на одному з возів ковер, обвинули тїло пана Залушковського та вийшли з двора.
Івашко був разом із панами на радї, вся двірня була пяна, тому нїхто й не замітив, як вони з завиненим тїлом ішли до церковцї.
— Дивні стежки Господнї! — сказав Юрко, коли прийшли до церкви та післали за попом. — Цїлий вік був небіщик ворогом православних та жив їх кровю. А тепер православні несуть його у церков до православного попа тодї, коли власна жінка на його стерво і не оглянула ся.
— Так, се божа справедливість! — відповів Іван. — Над усею річпосполитою висить її рука, а коли підійметь ся…
