71
скажености. Душений та різаний живцем возний став верещати з болю, гайдуки реготали ся, а Бялоскурський проклинав, аж страшно було слухати.
Нагло прискочив Юрко і вхопив пана Бялоскурського за рамена.
— Ваша милість, гамуйте ся, сеж „crimen“! — крикнув піднесеним голосом.
Пан Бялоскурський зірвав ся.
— Не мішай ся, васть, у не свої справи! — крикнув у пасії, але бачучи грізно стягнені брови молодця, отямив ся в одній хвилї.
— Маєте рацію, вашмость, не моя се робота! — Тут звернув ся до гайдуків. — Теплої води, соли!
Гайдук метнув ся чим дуж до кухнї і за хвилю вернув до сїний з цїлою пригорщею малих куснїв соли завдовжки пальця,[1] та з великим горшком теплої води.
— Вашмостьове зволять потрудити ся в село! — сказав півголосом Івашко до Юрка й Івана. — Наші хлопи посварили ся з тутешнїми і хочуть підпалити село.
Юрко добув шаблю, Іван також і оба побігли на майдан.
Тут справдї ладили хлопи смолоскипи та солому і треба було їх гамувати криком та ударами при помочи гайдуків.
Коли відтак Юрко розлючений та обурений на таке зіскотїнє хлопів вертав з Іваном до двора, побачив під плотом лежачого возного. Його тїло було напухле, лице посинїле, очи в стовп.
— Що йому? — спитав Юрко.
— Чорт знає! Що тебе се обходить? От не пхай своєї голови, куди не треба. Чи на твоїй совісти сї душі?
— Се нї, але ми служимо опришкови.
— Велике свято! Завтра сядемо на конї та махнемо домів; тепер і я бачу, що годї нам тут пробувати.
— А гроші?
— Нам платили за службу, не за злочини.
— І се рація!
Якраз коли молодцї війшли до двора, навинув ся Івашко.
— Що Бялоскурський учинив возному? — спитав Іван.
— Виграв процес, — відповів той, усміхаючись. — Налив возному у черево горнець солоної води, заткавши ніс клочем! Ви бачили його?
— Бачили!
— То він іще не сконав? Се дивне!
І Івашко рівнодушно пішов ладити на вечір пир для всеї двірнї.
- ↑ у таких „пальчиках“ продавано тодї кухонну сіль.
