Різкий західний вихор гнав пірвані хмари по небосклонї, неначе чамбул орди, який переходить попри лице хана — місяця. Раз у раз глядїло його ясне лице на чорну землю та кидало жменю світла у кромішню пітьму, але за хвилю счезало знов, як та чайка серед Чорного моря. У слїд за сим ішли землею цїлі війська привидів, ряди тїний плили під крилом вітру на схід, одні за другими, вічно, невпинно, непереривно. Мов потвори Апокалїпси сунули тїни понад землею, та не пусті вони були. Під їх напором гнуло ся галузє дерев, збіже і трави у полї, вся земля стогнала та понурим свистом гомонїв світ про божий гнїв, який давив землю своєю вагою.
Було сумно і страшно. Старі люди кажуть, що такі ночі лучають ся підчас крівавих лїт війни, грабежий, зарази, бо вони бувають якраз дїлом сих тайних, жорстоких сил, що царюють між людьми. Більше бач кланяють ся люди замислам діявола, як божому сяєву, тому й тїни прислонюють райський світ привидами, розвівають вихром мир у природї та в серцях і посилають духів кари і війни, морди, пожежу, заразу…
І кажуть, що серед такої страшної ночи перекидають ся сї божі кари з місця на місце мов саранча у степу, а другої днини конають люди у судорогах по шляхах та хатах, або серед реву Аллах! Аллах! займаєть ся село та ллєть ся кров неповинна.
У хатї сидить бабуся коло слїпого віконця та пильнує побитого паном на ланї сина, або колише „панську“ дитину своєї внуки. Деж мати дитини? Вона пішла за сим вітром, а радше душа її поплила птичкою на схід у пустиню…
В инших хатах лежать мужики смертельно втомлені панським сїнокосом… Навіть не стало сил зварити вечері, так утомив усїх труд та ляк перед нагаєм. Бач у двоє прийшло ся вироблювати і за живих і за вмерлих. Бо ось у инших хатах валяють ся синї, набренїлі трупи, скорчені у страшних судорогах хороби… Чума!
Чума, нагай, нужда, насильство, кров, пожежа… служба! І все те позбирав вихор із собою і з сього зродили ся сї страшні
