89
А сила пливе на схід! Там росте справжнїй великан — тут ломлять ся гнилі підпори і уроєний великан валить ся у власну гниль та нечисть. Боже, Боже! Хто подасть ратунок тим, що гинуть?
Жулкевський зложив руки і глядїв у Розпятого. І нагло успокоїв ся. На його лици появив ся іронїчний усміх. Він бач приловив себе на штуцї, якою часто зворушував шляхту в сенатї, щоби ухвалила комісію на козаків… Так! Нема чого здавати ся па поміч неба, бо воно високо… се лише реторична фіґура. Треба сил, сил і ще раз сил! І то на се, щоби сього східного великана — козацьку силу звалити, розірвати, а мясом та кровю погодувати змія, що здихає і нове житє влити у гнилу суспільність. Треба за здоровим народом кинути на схід гниле панство, щоб воно мало нове підложе до своєї галапасної дїяльности. Воно відживе знову, а з України нїкуди вже тїкати хлопам.
І тодї вся сила великана вселить ся в Польщу, тодї нешкідливим стане лотрівство панів, вірним покаже себе турецький союзник, а й Татари заховають шляхтї свою приязнь, як що не буде козаків, щоб боронити України та світити ханови в очи пожежами.
Жулкевський зірвав ся і став ходити по кімнатї туди і назад. Його тїнь падала на стїну і здавало ся, немов поруч із ним ходять іще злий дух та нашіптує йому дальші думки.
— Справдї. Наслїдком гнету у Коронї[1], наслїдком насильств, здирств та мордів заселюєть ся Україна, позискує лад, добробут, силу і все те завдячує очевидно шляхтї. Тепер готові козаки поріжнити Річпосполиту з Портою, а тілько одні вони мають силу знищити Татар та оперти ся султанови. Тому ще нинї треба скликати комісію і йти на Запороже.
Нагло спинив ся Жулкевський у проходї.
— А полуднева турецько-татарська границя?… Король пише, що румільський беґлєрбеґ домагав ся від нього листом поживи та дерева до будови турецьких замків на Днїпрі, проти самоїж річипосполитої[2]. Що за наруга! Сей поганин пише до короля наче до першого лїпшого кяї[3] свого пашалика! До козацького гільтайства пише вічливо немов до римського цїсаря… щож з сього? Козаки відповіли лайкою, а король покірною просьбою… Ось він, Жулкевський, змінить се, але вперід треба крови, козацької крови на сходї, хочби за сей час мав хан половину шляхти з Корони взяти в ясир на заходї… Треба Солоницї…
Жулкевський сїв знову та закривши очи рукою, став пригадувати собі давнї, забуті картини з перед девятнайцяти лїт, коли він перший раз як начальний полководець громив гільтайство. Перед його очима станув образ крівавого поля, вкритого пошматованими тїлами мужів, жінок та дїтий. Він бачив
