90
мажі, обризкані мізком розбиваних об колеса немовлят, попорені трупи і копита коний, пообвивані внутренностями. І все те, все те зробило його слово, слово зради…
Жулкевський здрігнув ся, відняв від очий руку, а зір його впав якраз на срібну фіґурку Спасителя, що прощав навіть власним убійникам і лотрам. Від фіґурки йшли яркі промінї і падали на червоне лице гетьмана, немов хотїли його пробити стрілами розуміня, милосердя, покори. Гетьман зблїд і сказав до своєї душі: Годї! Патер Тхожевський дав минї абсолюцію від присяги, кажучи, що додержати її схизматикам, се гріх! А зрештою…
Жулкевський махнув рукою, отряс ся з сумнївів і нахмурив ся.
По хвили проговорив шепотом:
— Хочби й десять разів прийшло ся те саме вчинити, non verebor[1] тих самих взяти ся способів. При тім я прощаю їм усїм, як христіянин… але річпосполита домагаєть ся кари на бунтівничих хлопів, які не роблять панщини, а шкодять союзникови…
В сїй хвилї почули ся кроки перед кімнатою. Війшов шляхоцький пахолок, нарядно одїтий у аксамітну одїж. Він низько поклонив ся і сказав:
— Ваша ясновельможність! Єсть гонець-козак від Петра Сагайдачного, „старшого війська Його Королївської Милости Запорожського“.
— Нехай війде! — приказав гетьман.
Відтак поклав на столї набитий пістоль і уложив риси свого лиця у вираз поваги й сили. Пахолок счез, а за хвилю почув ся у передній кімнатї скорий і певний хід мужа та брязкіт шаблї. Двері відчинили ся і в них станула висока стать козака, а за нею два панські гайдуки з мушкетами.
Козак скинув уже був свою довгу кирею і станув перед гетьманом у гарнім матеріяльнім жупанї синьої краски, синї були також шаравари, перевязані довкола стану широким поясом. За поясом виднїв турецький ніж та два пістолї, викладані богато сріблом. Довга шабля висїла при боцї, а з переду від пояса кілька ременїв із люлькою, кресалом та гаманцем на тютюн. З другого боку видко було ріг із порохом та шкіряну торбу на кулї. Стать козака була худощава, костиста, широкоплеча, риси лиця виразисті, хижі, блискучі очи. З голови звисав на ухо жмут чорного волося — оселедець.
Він зупинив ся на порозї червоної кімнати і глянув у неї, мов у пащу лютого звіря, — так крівавою видала ся йому вся поява…
— Опир! — подумав. — Мало йому крови в полї, ще й хату вимостив кровю! Дух святий при нас!
Він здрігнув ся, переступив поріг, а відтак поклонив ся в пояс, відповідно до приказів свого гетьмана.
- ↑ не завагаю ся.
