Справді! Від сторони міста долітав якийсь незвичайний гамір, звук, рогів, металевих труб та гучні оклики.
— Радіють псявіри! — пробормотів воєвода до Монтовта та обох молодців, які стояли біля нього.
— Шкода, що ваша достойність не веліли виїхати за жінками і чоловікам! — замітив Горностай злобно. Він думав про Ґрету та її ароматарія.
— Я чув від Німців у городі, — пояснював Андрійко, — що вони надіються від Ягайла маґдебурського права. Тому певно і радіють.
— Ха, ха! — засміявся воєвода, — чи діждуться маґдебурського права, не знаю, але що Ляхів уже діждалися, то правда!
Оклики в городі не вгавали, а через зводжений міст разураз прибували остальні ратники воєводи, яких постягано з мійських варт. Вони принесли вістку, що війська прийшло видимо-невидимо з великої і малої Польщі, з Мазовії та Куяв, а навіть Чехи прислали королеві полк піших топірників. Король, Зємовіт мазовецький, Збіґнєв з Олесниці, Заремба та кількох других радять з городською старшиною у городському домі та чомусьто дуже викрикують.
Залога замку повечеряла, але ніхто не клався спати. Усі з напруженням стежили за подіями у городі. А над городом стояла луна від численних огнищ, при яких варили вечерю польські ратники. До гомону, криків та труб долучився незабаром ще туркіт возів, видко надїхали обози. По півночі стали огні погасати, але крик кріпшав ще більше. Старий Монтовт надслухував пильно, вкінці звернувся до воєводи.
— Вони уже пяні! Шкода, що боярство від'їхало. Можнаб було ніччю таки добре їх тріпнути.
— Не бійтеся, достойний боярине! — обізвався на те якийсь ратник, що чув сі слова. — Накладемо і ми їм гарячих буханців не гірше бояр!
— Егеж! — підхопив другий, — їм належиться і за боярина Миколу і за Перемишль.
У голосах мужиків звучало невмолиме завзяття та жадоба пімсти. Вони вслухувалися в гомони, які йшли з города, паче добре виучена ловецька собака, яка найшовши дичину, не кидається зразу на неї, тільки зібравшись у собі, жде знаку від ловця. Злість, кровожадність, жорстокість розпирають її груди, та вона не лає, не вертиться. У мужицьких душах не було одушевлення, жадоби відзначитися, показати себе, затьмити других, але була злість, ся тупа, глуха, страшна злість простолюдина, який не понехає нести нізащо в світі і виречеся радше життя, чим її, бо вона для нього святістю, ідеалом, Богом!
