Андрійка підійшов Грицько й оба стали укладати плян нападу. Вони рішили поділити сотню ратників на малі гуртки по пять-шість мужа, які мали від полудня напасти на шатра та колиби малопольських лицарів, або побивати їх при огнищах. Остальну сотню поділили на дві части. Одна мала пильнувати, щоби розбуджене лицарство не кинулося своїм на поміч, а друга мала понищити воєнні шопи. Над першою сотнею провід узяв Грицько, який надіявся найти у шатрах Зарембу; другою орудував Андрійко з Горностаєм. Усе обговорили оба провідники як досвідні ловці, що укладають плян ловів на грубу звірину. Горностай, як недосвідній у таких походах, прислухувався мовчки. Вкінці стали огні пригасати. Крики вмовкали, а ніч стала замітно холодніти. Західній вітер устав зовсім, а зате від сходу налітав хвилями холодній подув. Північ минула видко давно. Тоді Грицько зі своїми покинув вільшину і попрямував ще далі здовж берега, щоби обійти табор від півдня. Андрійко вів своїх просто у табор. Попереду йшов він сам з кількома ратниками, за ними, на яких пятьдесять кроків, прочі.
Обережність була не зайва. Поміж першими возами наткнувся Андрійко на вартівника, який дрімав, спершися на спису. Він ліниво розплющив очі, але побачивши тільки кількох, не змінив положення, лише запитав з обовязку:
— Хто йде?
Надходячі не відповіли й аж тоді вартовий розбудився зовсім. Заки одначе вспів розняти рот і крикнути, котрийсь із ратників ударив його по голові обухом. Без звуку повалився вартівник на землю. Падучу спису підхопив Андрійко, щоби не забрязчала і похід посувався дальше. Табор лежав у садах та городах луцьких передміщан, бо хати мало не всі пішли з димом. Великополяни стояли на Підзамчі, у Луцьку, а радше в сьому, що осталося з Луцька, сам король з мазовецьким князем та його полком. Там були також королівські дорадники, прибічня сторожа і Чехи. По другій стороні замку, таки над рікою, був табор лицарських гостий з Чех, Угорщини, Моравії, Шлезка і обози. Уся та сила лежала довкола Луцька луком, якого осередок творило Підзамче, праве крило Малополяни, ліве лицарські гості, а опору і запасний стан Луцьк.
Сите та пяне лицарство спало покотом, ніхто й у голову не клав, що на кінцях мужицьких кіс, тихим, котячим ходом вривається поміж них смерть. Тут і там вправді нераз порскнув кінь і зривався оден або другий конюх з просоння, але ратники Андрійка йшли спокійно, не оглядаючись на боки, наче й вони самі належали до табору…
Вкінці показалося у віддалі світло смолоскипів, які горіли при брамі міста. Там стояла варта, з якою Андрійко
