не бажав собі стрічі. Оттут поділив свою сотню на дві половини. Одна сейчас відійшла під проводом Горностая на Підзамче до воєнних шіп, біля яких спала ще челядь та ходили вартові, а друга остала на місці. Андрійко розмістив їх у кущах веприни, які росли у якомусь підміському саді і ждав.
Міжтим східній вітер кріпшав і ставав стійким, видко наближався розсвіт. У недалеких лісах, серед мовчанки, яка панувала у природі в останній третині ночі, почувався разураз крик пугача: Пугу! пугу! наче лиха ворожба. Чоло Андрійка палало, наче від горячки, кров живо вдаряла у висках. Він навик був вправді до підходів та нечайних нападів на всілякі ватаги лицарських і нелицарських грабіжників, але тут найшовся паче чудом серед зібраного на рать лицарства усеї Малопольщі. Ніхто його не спиняв, ні питав, що він за один, хотяй певно неодин бачив ідучих… Мимохіть подумав собі Андрійко, що він є також одним із сих сплячих лицарів і заспокоївся вмить: Ніхто не міг надіятися, що піші мужики зі замку зайдуть до табору на боці стоячих Малополян і то від заду… На сході небо стало світліти…
А втім наче вистріл з гармати, десь в піденньому куті табору почувся воєнний оклик нападаючої рати, а йому по хвилині відповіли крики, у яких не було нічого людського. Довкола ватаги Андрійка почався рух. З погорілих хат, зі шатер, колиб стали висуватись заспані та розпухлі від запою голови лицарів та челяди. Вони наслухували хвилю, а відтак вибігали напів одягнені на двір. Тимчасом верески, зойки, крики, брязк та гамір кріпшали чимраз більше та наближалися до воріт Луцька, а понад усім гамором найприкріще лящів сей найбільш дикий із гомонів війни, проймаючий квік ошалілих з переляку коний.
Аж ось показалися товпи напів нагих, переражених, осліплих втікачів. Між ними та за ними гнали й коні з розвіяними гривами, розширеними ніздрями та диким огнем у очах. Вони толочили навіть нароком стрічніх людий, одичівши від наглого переполоху. А тоді Андрійко, зклавши руки довкола уст, гукнув на все горло:
— Свитригайло в таборі! Ратуйся, хто може!
Вражіння сього поклику було нечуване. Здавалося, усе пекло втворилося перед стопами втікаючих Поляків. Хто міг, ловив коня й утікав наосліп на Підзамче, або у город. Прочі розбіглися, наче товар від удару грому, без притомности та стриму. Хміль вивітрів із голів, але лишив по собі порожнечу, яку неподільно заняв ляк.
Челядь, яка також позривалася з просоння, поняла сей-час, що ось являється хвиля, у якій можна без труду поживитися добром панів і кинулася грабити ніччю майно
