сих, перед ким гнула спину дниною. І так, коли мужики першої сотні серед дикого реготу та вигукувань ганяли за панами, челядь притворялася мертвою і грабила полишені шатра, або зривала одежу та збрую з утікаючого лицарства. Увесь малопольський табор змінився у якийсь страшний, крівавий хаос, повний стонів, зойку, нелюдського реву побиваних, збожеволілих зі страху людий та коний, а все те серед кромішньої пітьми, бо останки тліючих кострів задоптали тікачі.
Але ось біля луцької брами загорілася червоним полумям бочка смоли. У її крівавому світлі показався гурток піших ратників та кільканацять кінних лицарів у збруях. Вони видко йшли поглядіти, що діється на передмісті, успокоїти наляканих та вказати тікаючим дорогу до втечі. І справді, їх поява отямила декого. Оружні мужі стали швидко збіратися довкола королівських ратників. Та тоді Андрійко відвернувся до своїх товаришів, які через увесь час аж горіли з нетерплячки кинутися у вир боротьби.
— Хлопці! — сказав голосно, так що всякий чув виразно кожде його слово. — Ми зробили своє, пора нам у хату. Заки одначе відійдемо, мусимо ще розбити отсю ватагу, щоби вона не вдарила на наших у повороті. Нуте хлопці, з Богом, за Миколу!
— За Миколу! За Миколу! — закричали всі, мов оден муж і наче вовки між череду овець, влетіли між ватагу при брамі. Вони наче зродилися з темряви, яка обдавала звідусіль королівських ратників, а сі стараючись у пітьмі віднайти ворога, найшли його нечайно між собою.
Засвистіли коси. Мужики наче косарі розмахувалися з усієї сили, а вістря лискавками спадали на оторопілого противника. Страшний був наслідок сих ударів, з яких кождий відвалював голову, руку, ногу людині чи коневі, або поров груди та черева. Проймаючі зойки завторували свистові кіс, а від часу до часу громом нісся над глотою борців оклик: За Миколу!
Свистіли коси! Мужики поминали кріваво своє божище, свойого провідника, який пробудив був їх душі, а їх серця заставив биться за добро народу. При кождому ударі ймення небіщика, наче оживляло живучих та давало їх рукам силу та розмах велетнів.
Свистіли коси, доки збита ватага Поляків не розскочилася та не оставила по собі могили пошматованого людського та кінського мяса, ганчірок з одежі, шкіри та залізної бляхи й величезної калюжі крови. Останки живих пішли в ростіч, але не богато з них втекло, бо у сю мить прибігла під браму і сотня Грицька, яка зачула боєвий оклик андрійкової ватаги. Вона визбірала мало не всі зернята,
