— Ось ми вам посвітимо, щоби краще ціляли! — гукали.
— Прямо в пекло! — докидали другі.
Свитало. На сході зарожевіло небо, а шпилі луцьких веж заблестіли мідяними рефлексами. В замковій каплиці задзвонили на Утреню і все, що жило, стало навколішки. Вслід за сим надійшли з кухні парубки з горячим борщем та величезними бохонцями хліба. Ратники, з яких кождий мав при поясі власне горня, показували паруючу страву Полякам та вимахували у повітрі бохонцями, застромленими на списи. Один розмахнувся і перекинув такий бохонець через рів. Вмить кинулося кількох відважніщих піднімати хліб. Але щож? Се був тільки кусень кори, зігнений у виді бохонця, а наповнений піском. Зареготалися ратники з лакомих, чи тільки голодних Поляків і вже навіть не стріляли на них. Сі, пізнавши свою ошибку, чим дуж тікали під ослону шіп і аж відси засипали противників грубою лайкою. Та ратники не відповідали, тільки їли сніданок, раді й веселі.
Нарівні з другими снідав і Андрійко після спільної молитви та разураз поглядав на сонце, яке підіймалося над овидом і золотило увесь світ. З над ріки почулися покрики журавлів та иншої птиці, а у польськім таборі залунав знечевя ріг. Сього не бувало звичайно ранком, бо шляхта не любила, щоби її будити надто вчасно. Тому звернув Андрійко зір на табор і… нагло зірвався, так що порожній горщок покотився під забороло. Над табором стелилися ще дими огнищ, при яких варено снідання, але зпоміж синявих його полос виходили барвисті товпи ратників та лицарів пішком без коний та без довгих одягів, у збруях або шкіряних кубраках, у шоломах та чепцях з коротким оружжям в руках.
— Приступ! — мелькнуло Андрійкові крізь голову і він післав по воєводу. Юрша прийшов швидко, допинаючи на собі нашийницю. За ним ступав Горностай у повній збруї, з павиними перами на шоломі, Воєвода дав тихим голосом кілька приказів і вмить зароївся майдан від ратників. Одні, запасні, вставали біля палати і середущої брами, другі сходили майданом у долину до стін й ділилися так, як учера поділив їх був воєвода.
А тимчасом товпи Поляків дійшли до шіп і стали порядкуватися під їх ослоною. Попереду йшли найдужчі парубки з довгими драбинами, на кінцях яких були великі, сильні гаки. До кождої драбини було до двацять носіїв. Безпосередно за ними поступали панцирні лицарі та скартабеляти, які спромоглися були на броню, шолом та щит. На кінці йшли ратники й оружня челядь. Панцирні мужі мали вдертися на стіни замку й ослонити собою дальші