— Яж посилав вам бояр, — перервав князь, — але вони, як пише Юрша, не хотіли повинуватися і пішли собі. Вони так само неслухняні, як тут.
— Саме про се я й говорю, ваша милость! — відповів Андрійко. — Наші мужики слухають без спротиву і несуть воєнну службу нарівні з боярством, або й ще краще…
— За се поселю їх у Київщині на боярських службах! — заявив великодушно Свитригайло. — А ти розкажи мені дещо про облогу!
Андрійко поклонився і став розказувати, що бачив і пережив, а в кінці спитав, наче витягаючи висновок зі свойого опису.
— Чомуж, ваша милость не звелите зібрати у великих землях своєї могучої держави так з двацять тисяч таких ратників? Татари, Молдавани, Поляки нищать села й хутори, а так ратники одним махом викинулиб Ляхів під Краків, а ні Татарва, ні Молдавани не ссалиб нашої крови…
— Пусте балакання! — вмішався князь Семен. — Тут були вже такі, що бажали підняти на Ляхів увесь народ, та опісля вони перш усього звернулисяб на нас, природжених своїх панів і не князювати нам тоді на землі наших батьків! Вельми мудро вчинив його милость великий князь, що заборонив смердам хапати за збрую. Боярин Юрша…
— Я за себе говорю, не за воєводу! — застерігся Андрійко.
Князь Семен усмінувся солодко.
— Ах, як так, то й мині не дивно, що по твоїй головці ходять усілякі лицарські замисли, як ось у блаженної палати боярина Миколи з Рудник. Гарні се замисли, висока ціль. Свобода всіх людий, се євангельська мрія, так щож! Ні небіжчик, ні ти хоробрий молодче, не знаєте світа з його поганню, злобою, ложию. Вчерашні приятелі, стають нагло ворогами і мечем, яким під твоїм проводом вибороли вчера побіду над ворогом, нині відрубають голову тобі. Невдячна є песя хамська кров. Тям се і не зводи благородної та лицарської душі великого князя ложніми картинами неєствуючої величі!
— Се чорт боропить ангелам приступу до душі! — погадав Андрійко і страшна злість ухопила його за горло. Він поблід як стіна і ледви по хвилі здобувся на відповідь.
— Не я зводжу його величність, великого князя Литви й Руси! — відповів позірно спокійним голосом. — Не я! Не зводжу його, бо він на те за розумний і сам знає, що вяже вас усіх до його особи. Не любов, ні вірність, а жадоба значіння, впливу, землі, гроша…
