— Я, ваша милость!
— Ну, як так, то напийся, а там і прочитаєш сам!
Андрійко насилу проковтнув напиток, а відтак прочитав написане. Хвильку мовчали оба князі, аж Свитригайло вдарив кулаком об стіл.
— Диви, диви! — гукнув, — я гадав, що Юрша помочі просить, а він сам задумав доїхати кінця Ляхам! Се добре, що? Ха, ха, ха! Щож ти на те, Семене? — спитав.
— Гадка добра і влучна! — відповів запитаний. — Якщо се правда, що Ляхи голодні та недужі, а коні гинуть ночами, то справді можнаби їх на завсіди примістити під Луцьком.
— Се правда, милостивий князю! — вмішався Андрійко, — тому саме мене вислав воєвода, бо я зумію перевести великокняже військо хочби й під кімнату короля…
— Військо, військо, та де воно є? — розлютився нагло Свнтригайло. — Острозький торгується, наче Анзельмус за реліквії, Монтовта нема, Жигимонт ніби жде приказів, а то чорт знає, якої мари сидить у Овручі. Певно знову якусь дівку запопав. Ігі! В мене молода жінка, а й то остала в Ошмяні, а я тут. Війна більше яла ся мужеві ніж баба. Та ось у мене через таких бабіїв нема війська. Коби я так спустився на своїх велебних бояр та князів, чорта з два зібравби на рать, не військо. Ігі, ігі та ще раз ігі! Хиба скоморохів поведу, чи як? Тьфу!… На щастя і молдавські воєводичі і Татари і орден за мною…
Тут замовк, бо замітив, що говорить забогато. Попив вина і звернувся до Андрійка.
— Ти сам бачив, хлопче, що в мене війська нема, але я другим способом зумію наклонити Поляків відступити від облоги. А заки вони у друге зберуться на рать, то з трйох боків нападуть на них вороги… Поляки стануть проганяти Татар, Молдаван, Німців, а ми за сей час позбіраємося і викинемо їх і з Волині, і з Холмщини і з Поділля, відберемо усі наші волости: Львів, Перемишль, а навіть Ряшів. Але покищо годі…
Глумливий усміх блукав по устах князя Семена. Замітив се Андрійко і не знать чому, видалося йому, що Гольшаньский глумиться з нього: „Бачиш, мовляв, я знаю, що ти гадаєш, та проте не ти, а я держу душу князя у моїй жмені!“
— Милостивий князю! — заговорив нагло, почервонівши мов грань. — Позволь і мині, сказати слово!
— Ну?
— У нас у замку всього чотирох бояр, а дві тисячі мужиків…