Перейти до вмісту

Сторінка:Опільський Ю. Сумерк (1921).pdf/258

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Скобенко засміявся сухо, поривисто.

— Гей! що ви ще, лицарю, бачили з людської злоби? — зітхнув. — Нас певно ніхто не скривдив так, як мене, бо не житиб йому на білому світі. Яж знаю, яку славу мають Юрші. А я…

Знову очі Скобенка зайшли сльозами.

— Мене ні, то правда! сказав Андрійко з притиском. — але се, чому віддав я тіло, душу, будуччину, а віддавби й спасіння: мою землю, нарід, державу святого Володимира…

— Ах!

— Так, усі великі сього світа знехтували мої святощі, підтяли мене, наче дубчака сокирою. Прийдеться гнити серед торічнього листя на вогкій землі. Вона породить усіляке зілля весною, та не воскресить погибшого дуба…

— Князі, кажете лицарю, князі! — крикнув Скобенко. — А чогож ви, лицарю, надіялися по них? Вони дбають тільки про себе, про свої роди, свої втіхи та потреби, а все проче топчуть безпощадно ногами. Володар, не володар, боярин не боярин, раб не раб, усе те саме! для них немає усього того, чим живі прочі люди, й тільки вони… Ха, ха! Свитригайло зробив вас лицарем, а вашого дядька воєводом, бо ви йому потрібні й хосенні. А на мужиків, які обожали свойого князя і гинули за нього, напустив Татар, Волохів, Поляків. Одні за ним, другі проти нього, а всі проти мужика, усі пасуться його кровю та добром. Та проте вони хами тай годі! Ось і мене зробили боярином. Не дуже то й мудре те боярство, але все таки боярський каптан та шапка, шабля й кінь, земельне надання, то що. А за що се? Може я хоробрістю визначився, спас князя від смерти, вистежив ворога у засідці? Куди бо! Я просто вженився…

— Вженився? Ти прецінь любив Марину…

— Іменно з Мариною я й вінчався не дальше як позавчера.

— А? Якже то?

— Звісно як! У Овруцького попа є дочка. Чудо не дівчина! А тут міжтим Марину привіз Жигимонт аж із Аитоколлі, то вона йому заваджала.

— Нічого не понимаю! — зацікавився дещо Андрійко.

Тут Скобенко сказав усе про Марину, Офку, Грицька та князя Жигимонта. Дещо з сього знав уже Андрійко, дечого догадувався, та зовсім новими були для нього дальші події.

— Я присяг месть князеві, — говорив Скобенко, а його гарне лице вкривалося наче маскою скаженої злости — і хай проклятими будуть кости мої та моїх батьків, хай побє зараза діти мої та діти дітий моїх, якщо не випорю отсими руками тенес із його плюгавого черева…