Перейти до вмісту

Сторінка:Опільський Ю. Сумерк (1921).pdf/259

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Голос Скобенка сичав мов гадюка, круглі очі запливали кровю, а уста кривилися, паче передсмертними судорогами.

— …Та все те говорення нінащо, бо вся сила і власть у руках князів. Боярство служить їм, якщо йому за се є нагорода, а якщо нема, то викручується від служби, так що ні князь їх, ні вони князя не всилі повалити. Нарід по селах мовчить, борониться проти слабих, кориться могучим, а про повстання на бояр та князів навіть і не думає. Не ті ще часи, не ті люди!… Покищо князі лишень мають владу і силу, тому я рішився послужити їм. Проти князя стане тільки князь, а я завсіди буду за сим, хто буде проти Жигимонта. Я стану братом і рабом ворога Кейстутовича, стану його мечем, а навіть і катом…

— Брр! — здрігнувся Андрійко. — Се негідне боярського стану!

— Ха, ха, ха, ха! — зареготався Скобенко, — негідне, негідне! Який я там боярин? Я боярин куплений за… Тьфу на таке боярство! Негідне кажете? А ніби се гідне князя, що він вчинив із Мариною та мною? Пождіть, розкажу!

Замовк на хвилю, потер чоло рукою і так розказував далі:

Князь Олександер Нос упхав мене між службу Жигимонта, одначе не вдалося мені ні разу бачити Марини. Її відіслали сейчас у Бильно на Антоколлю, а й ми поїхали туди слідком сейчас після луцької гостини. Нароком крутився я біля великокняжої кватири. Разураз зустрічав я товаришів із челяди, що підходили до Жигимонтових вислужених наложниць. Чиста Содома і Гомора діялася в городі на Антоколлі. Ходив і я і неодна бажала мене зловити. Але я не дався, бо ні раз не міг призабути Марини. Аж ось прийшла вістка, що великий князь збірає друге військо на Ляхів. Жигимонт якби вжалений злою мухою, кількома днями майнув у Овруч. Тікав, чи що! Тут стали до нього підїздити всілякі післанці з листами, був двічі князь Семен Гольшанський та всілякі литовські вайдельоти, що то їх ніби нема, а на ділі є ще доволі скрізь. Я знав, що князь привіз зі собою Марину і держав її при собі у двірці і туга не давала мині просвітку ні в день, ні в ночі. Ніхто на дворі не знав про мою любку, ні про мої замисли, зате я вмить вислідив, де окривається дівчина і одної ночі, коли Жигимонт поїхав на вечерю до якогось там боярина, виломив я вікно й уліз у терем. Вона страшно злякалася й бажала було підняти трівогу, та я сказав її, хто я й вона приняла мене. Ах, лицарю, за сей прієм, за сю ніч віддавби я себе на віки вічні в рабство-неволю, в татарський ясир,