Легкий усміх промайнув по чертах Скобенка.
— І не догадалисяб самі, що вона таки на Руси… У Кердеєвича є на Поліссі біля Мозиря, серед багон та недоступних нетрів посілля, Незвище. Оттам осадив він її, бо не бажав, щоби вона їхала в Польщу, а на пограниччі війна. Він сам мав уже вернути із під Луцька…
— Якто? — заперечив живо Андрійко, — прецінь я сам бачив його на польському боці.
Скобенко засміявся.
— Молоді ви ще, лицарю, та не бачите видючими очима. Щож із сього, що він по тому боці? У нього знакомі скрізь. Князь Гольшанський, якого надання звідусіль окружають Незвище, певно знає про се. Кердеєвич тільки чомусьто не любить молодих Носів, але сих тут нема. Марина знає се найкраще, бо до неї нераз посилає післанців Заремба.
— Заремба! — скрикнув Андрійко, та вмить погамувався і замовк.
Яке діло міг мати він зі Зарембою по сьому, що сталося? Ось перед очима його духа зарисовувався новий плян прехитрого орудника польських вельмож, так се було йому байдуже! Тут ходило про владу, волости, надання, а не про нарід, віру, волю. А чи сей продасть ворогові усі ті святощі, чи той, чиж се не одно?
Розмова покінчилася, бо погружений у міркуваннях Андрійко не відповідав на всілякі питання цікавого Скобенка. Сказав йому тільки, що полишив у Степані свої коні та прохав його забрати їх зі собою до Овруча, коли вертатиме від великого князя. Опісля оба принагідні товариші поклалися спати під склепінням праліса. Скобенко захропів таки сейчас, а Андрійко довго перевертався з боку на бік доки благодатній божок не склеів його повік камяним сном.
З розсвітом розсталися. Скобенко віз із Овруча лист до великого князя у Степань, а Андрійко загадав поїхати до Руди, а там і вернути у посілля небіщика батька у Юршівку. Один рік війни отворив йому очі на весь безмежній праліс осіб та подій, у якому губилися другі. Хвилями здавалося йому, що се якісь злобні демони перерубують. лід на ріці невидимо, незамітно. Колись ступить на сей лід одно з грядучих поколінь і… провалиться у безодню, а холодна хвиля високо вибухне в гору і погрузить усе…
— А як так, то навіщо тинятися по світі, безпросвітно, безрозрадно, навіщо каляти душу нечистю та нечестю других? Чому не покушати солодощів життя, якими упиваються другі?
