Мимохіть іздрігався Андрійко, чуючи се, та проте не гаявся. День і ніч їхав перед себе, доки не сказали йому, що тої самої днини добється до Припяті. Останню ніч перебув у хаті тіуна князя Гольшанського у Вільшині. Тіун вельми чудувався, що Андрійко бажає дістатися у Незвище, куди ніхто ще з сеї сторони не їхав.
— У Незвище ідуть тільки рікою! — пояснював, — а туди буде нелегко. Але ось я вам дам провідника, то він і доведе вас, куди треба.
І справді! Як тільки відійшов від посілля тіуна на гонів два, перед його очима розвернулося безмежнє, безкрає болото, вкрите тонким шаром баговиння та гниючих ростин, на яких ярко світилася нездорова, ясна зелень. Один крок на сю зрадливу почву грозив неминучою загибіллю, а провідник мовчки вказав рукою на чорний ліс, який рисувався на овиді.
— Ось там за багном ліс, великий ліс, а посеред нього Незвище. Ми туди їздимо тільки зимою, а тепер хиба тільки пішому можна перейти. Тому оставте, будь ласка, коня у тіуна, або вертайте та їдьте в село човном довкола у Припять, а Припяттю заїде у Незвище без труду.
— Кількиж на се треба часу? — питав Андрійко.
— Ріжно! Якщо буде веремя, то чотири до пять днів.
Через хвилину вагався Андрійко, бо і щож йому за діло до Офки? Одначе з другої сторони тягнула його туди якась непоборима сила. Збудилися бач в ньому зрив молодечих почувань, бажання незвичайних пригод, переживань, трудів, а все для любимої жінки, яка усміхом рожевих уст мала нагородити його за се.
— Невжеж я люблю Офку? — питав себе Андрійко, але не находив відповіді на се питання.
Та якраз сей сумнів вплинув на його рішення.
— Поїду, там буде видко! — погадав — і віддав коня пахолкові тіуна, який провадив його на край багнюки. Провідник, високий, худощавий парубок у полотняній одежі перехрестився, вдарив земний поклін, а опісля узяв довгу жердку в руки, а другу таку саму подав Андрійкові. Відтак ступив ногою на податливе, гнучке підложе, перейшов швидко кілька кроків і спинився на купині, яка поросла купчаткою. Опіраючись на жердку, оглянувся за Андрійком, а заки сей за його приміром найшовся на купині, мужик був уже на другій. Оттак скакали оба з купини на купину, місцями находили більші острівці, бивно порослі осокою та ситником, зате деколи брили крізь ріденьку гразюку по коліна. Андрійко вельми дивувався, бо зовсім не міг замітити, по яких знаках відшукує мужик дорогу. Лук та меч привязав собі на плечі, щоби не спинювали його в мандрівці й витревало слідкував за провідником. Важка
