— У Польщу? навіщо? — відповів староста, — хиба щоб сам захотів. Але я не радивби тобі туди їхати, бо лекше туди дістатися, ніж вернути. Невжеж ти, лицарю, у Польщу вибіраєшся?
— Не розумієте мене, достойні! Я в ваших руках, як бранець, тому гадаю, що мене заберете у Польщу, але я сам туди ні раз не наважився їхати.
— Ти бранець? — зірвався Кердеєвич і нагло зареготався та кинувся обіймати Андрійка. — Ти, наш спаситель, який спас від смерти мене і Офку, бранцем? Чули ви таке, батечки? Ха, ха, ха!
— Так, ви бранець, лицарю! — заговорила з усміхом старостиха, — але тільки любвою та приязню прикуємо вас до себе. Усім життям не виплатимо вам повинности, бож ви нам се життя дали в друге.
Андрійко не розумів слів старостихи й аж по довшій розмові дізнався, що медвідь згинув сейчас від його меча та що його непритомним принесли у дворище.
— Оттут, — кінчив староста пояснення, — під опікою Офки та моєї старої мамки Горпини подужаєш, лицарю, а там і поїдеш у свою путь. А тепер ходім на вечерю!
Нелегко було Андрійкові піднятися з лежанки. Від довгої та жмудньої мандрівки по багнюці та від боротьби з медведем боліла його кожда кісточка, а лівою рукою годі було взагалі рухати як слід. Шуміло дещо й у голові, та проте настрій Андрійка значно направився. На старосту не глядів уже тим самим ворожим оком, що давніше, бо почування нетерпимости ослабли в його душі. Зате при виді Офки плавало його серце у захваті, у якійсь неземній роскоші, а не було уже крівавих привидів племінної ненависти, які передше боронили йому доступу до джерела краси та любови. Напротив! Усе, що досі вязало його до життя, розпалося, пірвалося, счезло, втонуло у зневірі, глубоко запала в серце обида, ся найстрашніща обида, яку можна заподіяти мужеві, кажучи: „Іди геть, ти мині непотрібний!“
Весело проминав час при вечері. Кердеєвич ні словом не згадував про князя Носа, а Андрійко волів теж забути про се у прияві Офки. Зате розказував зі захватом про оборону Луцька, про ратників „боярина Грицька“, про замисли боярина Миколи та свої. Кердеєвич споважнів, замовк і аж по довшій хвилині відповів.
— Справді, видко тепер у світі лицарський стан упадає, коли навіть у нас починають люди думати про мужицьке військо. У хлопах є без сумніву велетеньска сила, та проте не віл поводить візником, а візник волом, хотяй віл і дужчий за нього. Мужик се велика сила, але сліпа, несвідома своєї величі, як живло. Чи з нього вийде роз-
