На превелике зачудування, Андрійко другої днини дістав сильну горячку. Стара Горпина, яка знала всілякі ліки, заявила, що йому пошкодили духи багна, та що горячка потреває аж до перших морозів. Покищо показалося неможливим, щоби молодець їхав сейчас із Кердеєвичем, а староста не міг на нього ждати, бо на заході боротьба з Польщею мимо укладу не втихала.
Появилися навіть знову мужицькі ватаги, які нападали на всіх, хто прибував до сіл грабити поживу чи пашу. Але тепер по році сей мужицький рух не мав уже ціхи всенароднього повстання. Мужик боронився тільки від ворогів, які дибали на його працю, або бажали накинути йому польське панщинне право. Поодинокі самостійницькі князі тільки використовували сі місцеві вибухи й повертали гнів народу проти Полякам та перевертням. Почалася війна усіх супроти усіх, бо головні польські війська пішли на Прусію та у Наддністрянщину, куди загостили були Волохи. Сама шляхта з невеликою піддержкою Малополян мусіла поборювати повстанців на Поділлі, Волині, в Холмщині та Галичині. Туди мусів їхати Кердеєвич, бо на чолі одної з ватаг стояв князь Олександер Нос, який накинувся в першій мірі на волости Кердеєвича. Він глядів Офки або пімсти, а старості грозило його завзяття знищенням майна та значіння. Тому не гаючись, сів Кердеєвич з прибічною службою на човни та поїхав горі Припяттю на захід. У Незвищі остав Андрійко сам один під опікою Офки та Горпини, а кільканацять ратників із місцевого селянства та замкових слуг і стая величезних, злючих собак стерегли дворища.
Недуга Андрійка тягнулася недовго. Коли перші осінні дощі наповнили водою усі рівчаки та заглублення багнистої почви, саміж багна змінила в озера, коли доступ у Незвище став зовсім немислимим, — він устав здоровий та веселий як ніколи.
Аж сам здивувався молодець, чуючи, як огнем переливається в ньому молода, палка кров. Понурі картини минувшини та будуччини, які трівожили його уяву ще недавно, счезли безслідно й оставили по собі тільки щось ніби стид. Було се почування, яке родиться в серці зрілого мужа на спомин молодечих розчарувань та прикростий. Людина сміється сама над ними і над собою, хотяй колись уся душа рвалася від них на части, а сердешня кров топила безпощадно у свойому розшалілому плесі всі свобідніщі зриви молодости. Так не те стало тепер. Мандрівник з деяким зворушенням глядів на щойно перескочену пропасть, але перед ним стелився рівний мов полотно битий шлях і душа всміхалася до нього.
