— Не гарно? Може бути, та бачиш подружжя чи любов, се боротьба, в якій одно улягає другому. Якби Грицько узявши мене, показав кромі доброти, ще хочби якусь волю, якесь хотіння, чи стремління і туди присилував і мене глядіти, якби він показав був яку небудь силу у своїх змаганнях та прогнав на сто вітрів усіх, хто ділив мене від нього, тоді певно не мавби причини твій нарід називати його перевертнем. А так… куди хочеш, туди він і погається; годіж мині як хмелині оплітатися довкола безсильної билини. Я жінка! не забувай сього, Андрійку, а як така, вимагаю від молодяка жару, палкости, крови, безтямної, пяної роскоші, від зрілого мужа поваги, сили волі; бо він голова, не я! Він дуб, я хмелина, моє листячко вкрашає його порепану кору. Він опора для мене, не я для нього і я певно не кинулаб його, старого дуба задля молодого верболозу.
Також Андрійко висповідався перед Офкою з усіх своїх замислів, змагань та розчаровань. Не замовчав нічого, навіть свойого виступу супроти Заремби та відправи у Свитригайла. Офка слухала його пильно, а коли скінчив, налила йому чарку мальвазійського вина.
— Щож гадаєш тепер почати, лицарю?
— Раз на завсіди відчахнутися від пропащої справи!
— Радше від сих, що її запропастили! — не згодилася Офка.
— Все одно!
— Ні, не все одно, лицарю, не одно! Чи нечистий або грішний піп, не піп? Чи не має стійности свята Тайна, якої уділює вірним? Сосуд глиняний, але вино благородне, люди грішні, та справа свята!
З подивом глянув Андрійко на Офку.
— Чи се, що кажеш у сю хвилю, суща правда, чи тільки слова? — питав себе в душі. — Як се правда, так я глядів правди там, де її не було, а найшов її там, де і глядіти не думів.
— Я гадаю вертати у своє посілля в полудневу Київщину. Там у Юршівці зводитиму давні порахунки з Татарами та князем Кирилом Глинським. Боярин Грицько Кознар, який був колись у мене слугою, привезе мині з Луцька мої гроші та добуте мечем майно; доволі в мене й мойого давнього, а зпід ляцької кормиги тисячами тікатимуть усі ті, що колись бажали прогнати наїздника з рідньої землі. Тепер вони як пчоли до матки збіжуться до мене, а я при їх помочі садитиму на новинах цілі села. Не можу боротися за волю народу, то можу принайменше трудитися для нього.
Офку видко одушевив його плян. Вона відхилилася всім тілом на опертя крісла і гляділа в гору, наче розмальовувала собі в уяві красу наміченої будуччини Андрійка.
