— Усе те гарне! — сказала вкінці тихо. — Та одначе тобі ще недостає жіночої любови, яка прикрасилаб тобі труд рожами роскоші. Ох, бо ти не знаєш ціни сього, що подає тобі своєю любвою кохана людина…
Тут устала з крісла і заки зміг Андрійко відповісти хоч словечко, вибігла з їдальні.
Вийшов і Андрійко на рундук, а опісля тихою ходою попрямував у вкритий густою осінньою мракою ліс. Кров молотом стукала йому в висках, віддих ставав у груди, серце, здавалося, розсадить могутню грудь. Що значили слова Офки? Невжеж вона надить і його, як надила Кердеєвича, Носа, Сташка та тільки, тільки инших? Раз уже втвирала вона йому свої рамена там, у Луцьку. Так казав Сташко, а й він сам бачив у неї не холод, не байдужність, а жар невтишеної пристрасти, яка призбіралася в її цвітучому тілі при боці нелюбого чоловіка. Ах! се тіло!…
Андрійкові здавалося хвилями, що велетні праліса потішаються на всі сторони як верболіз, а холодне повітря не могло вгасити внутрішнього вогню. У перве в життю бажання любови, нестримне, живлове обняло його мов пожар, відбірало хвилями тямку й кидало усе тіло в горячку не менчу сеї, яку щойно перебув. Так, вона наврочила його, ся чудова жінка, та не навістила його недугою, а непоборимим зривом невиданої, нечуваної досі пристрасти, сього дикого, первіснього похопу до наймякшої, найніжніщої роскоші, яку знає людство.
Дрожачи на всьому тілі, напів збожеволівши від помотаних гадок та від напливу розшалілої крови, яка наче полумя бушувала в його тілі, Андрійко щораз приспішував кроку. І тоді нагадалися йому його луцькі проходи по багнах, по нетрах, коли вся душа ставляла опір зривові пристрасти. Але тоді здержували його привиди, які заповнювали його уяву геройськими, крівавими подвигами, що мали збурити старий, пережитий світ, а подвигнути другий… Не було місця для любови, роскоші. Та ось тепер нема уже привидів, а є бажання, сильніше від нього, від людий, Бога, є нове стремління, певно означене, ясне, а перешкоди нема ніякої хиба,… хиба опір. Гей! опір Офки! Де нема стриму для його душі, там нема й опору для тіла! А потім… може слова її були словами згоди?… Може не буде й опору?…
І стрілою побіг Андрійко у дворище.
Смеркало. Понурий осінній день умирав на заході. У віконцях пекарні світилося, видко служба ладила вечерю. При брамі псяр спускав з привязі британів на ніч, яка надходила темна, чорна, й непривітна. Таємничо лежав перед Андрійком рундук та неосвітлені кімнати Офки й його власні. Наче злодій, крадьки увійшов у свою кімнатку.