Зі стільчика при дверях піднялася біла стать і заговорила тихим голосом.
— Пані жде з вечерою у себе, — вказала рукою на двері у протилежній стіні і счезла наче привид. Була се покоївка Офки. Андрійко остав сам.
Його очі звернулися у вказаному напрямі і на превелике диво у темряві побачив червонявий відблеск далекого вогню, або прислоненої оливної лямпади. З бючим серцем подався туди.
У стіні, у якій досі не завважав був ніякого отвору, тепер указалися відчинені двері. А в сей мент щось ніби кліщами здавило серце перед останнім рішаючим боєм і відібрало йому всю силу, все завзяття, всю певність себе. Насилу переступив поріг.... і завмер у подиві-захваті.
При червонявому сяєві ватри, яка палахкотіла на комині, на низкому, подушками та коврами вистеленому тапчані напів лежала, напів сиділа Офка, вдивляючись у полумя розмріяним зором. Ніжненький нарис її носика та уст зазначувався на темному фоні сутіни, наче найкращий малюнок італійських мистців. На ній була легенька, напів прозора мусселінова нагортка, зпід якої виглядала коротенька, від половини грудий до колін сягаюча кармазинова туніка, без рукавів, з глубоким вирізом на груди та з розрізами по боках. Осліплений казочною появою красавиці, Андрійко стояв як укопаний і вхопив себе руками за груди, яким забракло повітря до віддиху.
Та ось підняла краля головку і звернула очі на молодця.
— Добрий вечір, Андрійку, — сказала тихо, — ти вернув уже? Ходи! Вечеря жде!
І протягла до нього повну, білу мов алябастер, амброю пахучу руку.
— Офко! — заговорив швидко, задихуючись та запинюючись від нечуваного подражнення. — Офко! серце моє! Здивуєшся, або й лякатимешся нахабности твойого гостя, але вибачай! Не під силу мині боротьба з твоєю красою, понадою і з огнем, який бушує в мойому нутрі. Ти одна, одна зможеш втишити бажання моєї груди, одна ти даси мині цвітку любови, до якої молюся, молиться буду та до якої молився вже там, у Луцьку, коли я як божевільний відпихав руками від себе щастя. Моєю стань Офко, якщо не захочеш побачити мене мертвим або божевільним!
Він обняв її білі, круглі коліна та цілував їх у безтямі упою. А на устах Офки зацвів неземний усміх. Її рука ніжно обняла шию Андрійка й намагалася підняти його горі.
— Устань, коханий! — казала, — устань, я стидаюся, мої коліна обнажені, мій одяг у неладі, служба пішла спати, ми самі! Невжеж ти користати бажаєш зі своєї переваги?
