ратники навикли слухати й шанувати слово Юрші… се чужі люди!
— Певно князя Глинського! — догадувався Андрійко.
— Нічиї більше вони й не можуть бути! — підтвердив Кознар. — Значить позір! Треба перш усього відшукати Кострубу.
Позабірали коні і поїхали на попівство. Підчас коли Грицько будив попа та розпитував про Кострубу, Андрійко глядів на хати селища, які чимраз ясніще виступали з ранньої сутіни, а ціла хуртовина гадок пролітала крізь його голову. Ось перед ним дворище його батьків, а він його отчич та дідич стоїть перед ним і вагається, увійти туди, чи ні! Не так уявляв він собі несповна два роки сьому поворот під рідну стріху, не так! Ось із ним прийшли люди — поселенці, які мають збільшити значіння його роду, імени, звеличити його славу… та се не побідники супровожають побідника, а побиті, поконані, зломані, прогнані з рідної землі втікачі рятують свої пропащі голови у безвістях далекого Сходу, і жаль і глум, бож побила їх не сила й насила, а каверзи, самолюбство, тупоумність, брехня. На полі слави побіда завсіди ішла з ними, та проте саме на них упало горе побіджених. Гей! видко з дежавною самостійницькою гадкою, зі сонцем волі зайшло і світило справедливости. А він сам? Виїхав хлопцем, вертає мужем, а за ним Офка, перед якою небіщик боярин остерігав Носа у Смотричі, а дядько Михайло його в Луцьку…
— Боярине! Коструба тут, і твоє добро на попівстві! — штовхнув його в бік Грицько й Андрійко прочуняв.
Вельми зрадів, побачивши Кострубу, який мимо вивисшення до боярського стану, не змінив ні свойого вигляду, ні вдачі. Від нього дізнався Андрійко, що попередньої днини вечором прибули в Юршівку оба князі Глинські Семен та Кирило з трийцятьма ратниками та замковою службою і тіуном, якого бажали осадити у дворищі. Андрійків тіун покликався на свойого боярина, але князь Кирило зареготався і відповів, що на могилі власника давно поросла мурава, а нема тепер на Руси нікого, хтоби надавав землю. Тому вони як найблизчі сусіди беруть її по стародавньому праву. На се заявив Коструба, що на Юршівських землях, або на нових займанщинах під покровом Юршів має осісти ще з півтора тисячки ратників, які прийшли сюди з Волині, Поділля та Галиччини. Дуже не по нутру князям була ся заява, тим більше, що до пятьдесять нових хат збудовано таки в самій Юршівці. Вкінці сказав Семен, що вельми рад новим поселенцям і не заборонить їм осідати, де захотять, коби тільки згодилися на провід князів Глинських. Воєводи Монивидовича і так ще нема, а молодий
