маленькими, каправими очима.
Коні звернули у бік, та воно тільки здавалося, що на бічній доріжці нема грязюки. Як тільки брика виїхала з розмішаного колесами шляху, зараз запали коні до півколін у розмоклу глину, а віз, під'їхавши кілька кроків, застряг недвижно у бакаїнах.
— А що там знову? — спитав з коня молодий їздець.
— Ось знову проклятущий віз застряг у грязюці! — відповів чорнявий парубок. — Але проте слава Богу і за се!
Великі очі білявого ще більше розплющилися.
— Слава Богу? — спитав — та за що?
— А ось хоч би тому, що старий Коструба рушить раз свою невмивану харю з брики, а то ще готов прирости, як сі глиняні татари від гончарів, що задом свищуть.
Старий Коструба не був, що правда, старий, — йому могло бути до тридцять літ, але його несказано повільні рухи личили радше утомленому старцеві. Він поволі викарабкався з сіна та випрямився у весь ріст, і всякий, хто б його не знав, здригнувся б на вид сього великана з грубезними, мов пні, ногами та плечима, на яких навіть крізь вовняний сердак видніли грубі вузли м'язів, наче коріння при дубовому відземкові. Виліз із сіна, протягнувся, аж затріщали могутні в'язи, відтак почухрався по густій, повній сіна та соломи чуприні і плюнув у болото.
— Бери коні, Грицьку! — сказав — а ти, Скобенку, — тут звернувся до білявого красавця — іди держатися собачого хвоста, він тебе й витягне.
— Чому ж саме собачого хвоста? — спитав цікаво молодий боярин.
— Бо до кінського йому зась! — відповів із поклоном Коструба. — Кінський хвіст, се боярське діло, а собачий…
— Не забудь, смерде, що я київський міщанин! — засміявся красавець.
— Іменно міщанське діло собачий хвіст, бо на всі боки майдається за наявою.
— Ха, ха, ха! — зареготався Грицько. — А яке ж діло присудиш нам, хлопам?
— Ба, мій боярине, се наче дубова колода, на якій рубають дрова…
— Що колода, то колода! — вмішався Скобенко — кинеш в болото, то там вона й зігниє. У маленьких очах Коструби заблимав жовтавий огник.
— Ні, не зігниє! — сказав — не зігниє! Вона щонайбільше скам'яніє. На ній рубатимуть дрова, її забере вода, її вбудують у стіну, та на ній неслідно нічого. Вона не зміниться у ніщо, хіба у камінь. Не то, що собачий хвіст…
Те кажучи, вліз Коструба у грязюку, плюнув у жменю
