Занятий такими думками, вуйко небавом зовсїм забув про той парасоль і дав йому спокійно пролежати ще цїле лїто у своїм архіві. Аж у половинї лїта відновив свій колишнїй плян — видобути забуту парасолю на денне сьвітло. Подумав так кілька днїв і по основній нарадї з жінкою рішив ся — дарувати його пастухови.
— Всеж то такому пастухови — говорив вуйко до тїтки з переконуючим спокоєм —— багато лїпше накривати ся в дощ парасолею, нїж веретою. Верета, прошу я тебе, намокне дощем, він кидає її в стайнї, вона там лежить, лежить, гниє, а потім нема чим принести хопти худобі.
Ухвалу виконано за сьвіжої памяти. На самого Спаса зафасував пастух Михайло — парасоль, з позволенєм, уживати його в слоту за товаром. Коло третьої години з полудня пігнав Михайло товар на пшеничні стернї і хоч була того дня дуже гарна погода, забрав із собою від випадку парасоль, розтворив його зараз за воротами і так перейшов із парадою цїле село. Одно зломане вітрило нахилило ся йому над очи, як великий дашок від шапки, а люди зглядали ся і дехто сьміяв ся з Михайлового концепту, але більшість видцїв подивляла з далека елєґантний вигляд панського парасоля, що дуже нїжно хоронив Михайлове лице від опаленя.
Зараз у два днї по Спасї пішов густий дощ і Михайло принїс у вечер до дому парасоль намоклий, подертий і поломаний та повісив його у стайнї на кілок.
Вуйко трохи засмутив ся, що мимо його найлїпшої волї — презент не послужив довго свому новому посїдачеви. Оглянув парасоль раз „у вільний час“, потім іще раз вечером і ще один раз на другий день „при сьвітлї“ і зараз узяв ся направляти його. Але з поломаними дротами не міг нїяк порадити собі. Один дріт був таки
