І сидячи нераз на годинї шкільної науки усьміхав ся якось так чудно своїми лукавими, трохи задуманими очима.
— Смик дуріє — казали насьмішливо товариші, залюбки зглядаючи ся на нього. — Зачинає робити ся „приємним“ — учить ся сьміяти.
— Залюбив ся — додав другий півголосом.
— Смик, übersetzen Sie weiter… Смик! Ти чув? — не спи на годинї.
І Смик будив ся тодї зі своєї болючої задуми, брав, як заспаний, книжку до рук і переводив. Між тим педаґоґ і ученики обсервували Смика з великим заінтересованєм, шептали щось собі по тихо і всьміхали ся під носом.
— Починаєш опускати ся, чоловіче. Passen Sie auf, Смик, бо буде зле з нами. Покажи сюди свою книжку, певно пописана.
Грицько замняв ся і ледво вистогнав: я… не маю книжки.
— Як не купиш собі книжки, то я тебе зі школи вижену. Verstanden?…
Зараз по науцї пустив ся йти, як звичайно на лєкцію — зглядно на обід. Але що лиш перед каменицею нагадав собі, що вже не має лєкції і засоромлений змикав так борзо попід мур, нїби здавало ся йому, що його колишнї елєви враз із татом і мамою дивлять ся за ним крізь вікно і сьміють ся.
Завернув ся у другий бік і пішов далеко за місто, щоби там позбути ся тої прикрої думки, що саме під той час, як він голоден — иньші люди… полуднують.
Потім пішов знов до школи, а вечером уже йшов до дрантивої молочарнї і там за пять нових пив горячого молока і їв булку.
З тим ішов домів. Учити ся не мав охоти, нї великої потреби — а зрештою не було з чого вчити ся, бо не мав книжок. Дещо памятав із го-
