робити. Бо в тебе в нозї нїчого нема кости, нитки нема за що зачіпити, — струпішіла, як старе порохно.
Перервав і нїби ще дужше посумнїв, а за хвилю знов говорив, мовби сам про себе.
— Ая… вони тодї тебе потребують, як ти здоров. Гей, гей — нема правди на сьвітї. У кого гроші, у того правда, а ти чоловіче, як хочеш жити, то жий, а вмерти ми тобі не дамо.
— А сей ґазда, що їде з вами, то може ваші тато?
— Нї, панє, я не маю нїкого дома Не маю при кім бути. Я си ще пів цента на смерть не зложив…
Панок знов дав йому папіроску і він сховав її, добув кусничок давно недокуреної і викурив. Потім виймив свій хлїб і вкусив кусень. І знов сидїв із відкритою головою, руками дотикав ся то крижий, то ніг, а сумними очима водив заєдно довкола себе, то нипав по землї, якби там загубив що тай тепер шукав. Потім став розщіпати ся і назад защіпати ся.
— Аво — то цїлий мій маєток, а кожушину я позичив.
Мав ноги обвиті у грубі, брудні онучі, а на онучах личаки — на ногах синї, військові, дуже старі і полатані штани, на собі дві старі військові блюзи, — одну без рукавів, а другу з рукавами і той позичений кожух, а при ременї мав присилену фляшку на воду — ще мабуть также з війська — обшиту у брудну шкіру.
— Тай тепер громада не хоче платити за мене.
— А ви таки коломийські?
— Коломия то є нїби повят, а там є село Лїски, то звідтам акурат я є. Тай прислали того чоловіка, аби мене забрав. Тай я не знаю, що́ я там буду робити. Бо я зайти не годен.
