перескакуючи своє похилене деревце… Та коли-б він так тепер схотїв молити ся по свому тут на подвірю того мурованого дому, то ті пусті дїти так само сьміяли би ся з нього, як із того бідного, без'язикого чоловіка, а з вікон панських хат падали би так само милостинї і виганяли би його з подвіря.
І се перший раз у своїм житю задумав ся над вартістю своєї молитви, а та думка затроювала його серце чимось таким, якби першим зерном сумнїву.
… Цїлий сьвіт сходив і не бачив нї одної доброї молитви. Відчував надмірну утому і голод і біду, а не знав порадити собі. Бачив, що люди ішли на розраду хто до матери, хто до ріднї, а він… не мав нїкого. Хотїв би був бодай в молитві найти поміч для себе, або пожалувати ся, або попросити когонебудь, а тепер і не знав, як молити ся і не мав зовсїм спокійного безпристрасного настрою — до молитви. І се перший раз відчув, що має у груди людське серце і що дуже біда чоловікови, коли воно болить і стискаєть ся з розпуки, а чоловік не знає, як помогти собі, як те живе, вибагливе серце зацитькати і втихомирити, щоби зовсїм не чути його у груди…
Сїв під муром і лагодив ся плакати, або і згинути. Се був початок каяття за якісь провини, яких він зовсїм не був сьвідомий.
А коли вже остатня людська нужда почала на добре точити його бідне серце, тодї… зобачив перед собою те саме марево, що викликало його з лїса і може чарівничою силою своєю завело його сюди. Було тепер таке гарне, як перше і мало ласкавий вигляд, якби вмисно прийшло — виратувати його з клопотів. На сам вид його — відчув іще у собі великий засіб сьвіжих сил і готов був винищити себе до останньої крови житя,
