дотеп і дуже „ввічливу“ поведенцію, наказувала, щоби перестерігали заординованої дієти і їла на силу, що тільки їй давали — розумієть ся все разом у мінїмальних дозах. Потім сїла у ванну з теплою водою, усьміхнула ся сама до себе, і казала, що так готова би сидїти цїле своє житє, бо у водї їй дуже добре і нїби не болить нїщо, дивила ся з жалем на своє винужденїле тїло, таляпала ся, як обскубана качка, думала щось про поїздку до купелїв на весну, почала журати ся: звідки то її бідний чоловік возьме гроший на дорогу до Карльсбаду, але знов згадала лїкареві слова — намагала ся відзискати на ново гумор і думати — одним словом про те, щоби жити, а всяку думку про смерть відсувала, як найдальше від себе.
Одним тільки турбувала ся хора: що́ буде тепер із її спанєм? Лїки, яких вона до тепер уживала, злекшували потрохи біль її схорованого тїла, що правда хвилево і частинно так, як направляєть ся латкою полатану торбу, — а на загальне втихомиренє можна було давати хорій морфіну, ака їй дуже смакувала. Морфінові каплї брала вона звичайно на ніч, бо вже з довшого часу, поки ще розхорувала ся на добре, вона терпіла безсонницею, яка в хоробі мучила її ще дужше, а з розвоєм хороби і збільшеними болями — дійшла до найвисшого степеня. Від морфіни вона або спала потрохи в ночи або бодай лежала спокійно цїлу ніч і черствійшала від того. Морфіна кріпила її і додавала сили — зносити дальші муки і терпіти за дня ще більше, нїж досї. А від тепер не можна було брати морфіни, бо доктор записав натомість багато иньших наркотиків на апетит і проти болю крижий і ще на иньші болї.
Хора не могла заснути нї раз. Прийшла ніч того дня і мати безсонницею, зойканєм і стонами
