Перетерпівши свою нещасливу першу любов, я не заглядав в очи дївчатам, хочби вони були собі й мальовані. Я зразив ся до людий і вже довгий час, крім своїх родичів, я не любив більше нїкого. За те понад усе иньше любив я самого себе, бо й я був еґоїстом… бодай трохи. Некорисні обставини настроїли мене ворожо до сьвіта. Я перестав вірити людям, знеохотив ся до них, збайдужнїв і нїяке дїло людське не займало мене. Хто на горячім попік ся, той і на зимне дмухає. Я поводив ся з усїми дуже обережно, холодно, недовірчиво і сам про себе зробив са нахмареним песімістом, замкненим у собі, заєдно згриженим, задуманим і байдужним на всякий почин вселюдських змагань.
Я не злюбив навіть своєї працї, за яку я у своїй скритій грижі, хопив ся — було — досить енерґічно й горячо. Я не бачив перед собою ясної будуччини нї реальної цїли, а працював, як віл із замкненими очима. Не дивив ся на сьвіт із-за чорної заслони темного сьвітогляду, а глядїв лишень під ноги, щоби не пошпотати ся, не впасти зі своїм набором на зболїлих плечах. Лишень завдяки такому механїчному виповнюваню своїх обовязків минї удало ся покінчити студії. Та я не знав властиво, що́ минї прийде з такої роботи, яка тільки голову сушить чоловікови, і я працював усе далї і далї, — зовсїм так як віл тягне механїчно віз із кошеною травою, щоб нею прокормити ся через довгу — довжезну зиму. Він ледво трошки се розуміє, що його запрягли в ярмо, що він має тепер складно везти придбане добро до дому, що не сьміє приставати по дорозї нї брикати, щоби не вивернути паші в болото, а то тяжко було би заболочене сїно добути з гнилої калабанї.
Так само було і з моїми студіями. Я був лишень слїпою машиною, а не розумів наслїдків
