лунками, так більше, як менї бачило ся… „про форму“. Але така сцена мене якось дивно тронула й потрясла цїлим моїм єством. Я чув, що слабну і, тримаючи в раменах бідну дївчину, я мусїв сам оперти ся о ворітця від ґанку, щоби не впасти. Марійка почала голосно хлипати. Лице у неї горіло якимось дивним, неприродним огнем, що неначе затлївав ся і потахав під двома струями студених слїз. Майже конвульсийно пригорнув я дївчину ще дужче до себе і щиро поцїлував блїді її уста. Якийсь новий і досї незнаний менї мотив і характер поцїлунку прокинув ся в заспаній моїй душі. Діткнувшись чужих уст я відчув цїлу скалю почувань, таєних здавна у дївочому серцї наймички-сироти… І… я сам себе вже не пізнавав, а чув, що слабну що раз більше. Я випустив Марійку зі своїх рамен і ледво чутно промовив:
— Я… не поїду вже, Марійко…“
Мене опускали сили щораз більше. Неначе пяний вже ледво увійшов я до своєї кімнати і сїв, а радше звалив ся на крісло. Я спер на руку свою важку чомусь і наче зболїлу голову і хвилину вдивляв ся байдужно у блїде́ місячне сяєво… та шептав заєдно божевільні слова: — Пять лїт не цїлував я дївчат…
А далї… урвали ся мої думки і спогади. Мене здавило у грудях і я почав тихо хлипати. Відтак я видунув грудьми мовби якусь зайву дозу повітря і менї покотили ся з очий грубі сльози і накапали на мій „Розклад їзди“, у якім хотїв я, було, роздивити ся перед моїм від'їздом.
Я злякав ся своїх слїз, бо пізнав, що не я правлю своїми почуванями, але чутє взяло сим разом верх надімною, моїм орґанїзмом і розумом. Такої зміни зі собою я бояв ся й не надїяв ся нїколи… Сльози котять ся, як довгі уже лїта не спадали по моїм лици. І довго я плакав так си-
