„у городї зїлє рвучи“? А я досї згадую її. Чи й до смерти не забуду — не знаю. Не прирікаю, бо не вірю в нїяке людське слово, що не втягнене у правну форму письменного й остемпльованого контракту… Та хоч і згадую я її — не зачує вона того із замогильного сьвіта…
Так… Марійка померла. Від часу мого виїзду до війська — я не бачив її на очи. Лишень раз мав я дивний сон… На самім краю нашого кладовища на селї, де ховають найбіднїйших людий, я стояв біля Марійчиної могили і плакав. Надійшов пяний гробар і сьміяв ся з мене, що я не трафив на гріб Галюнї. А я не був на стільки сьмілий, щоби признати ся, що я власне приїхав відвідати сьвіжу могилу Марійки…
„А на гробі вишня білим цьвітом цвила…
Зеленая рута рядами — —“ (забув далї як співала, було, Марійка якось на той лад). І вгадала бідна.
На другий день після мого сну — я дістав лист від матери. Доносили минї про долю Марійки. В два роки по моїй слабости — вона віддала ся за старкуватого вдівця з чотирма дрібними дїтьми. Нїяково жило ся бідній за мужем. Вона заєдно плакала чогось, тужила й хорувала. Чоловік часто гримав на неї, а вона ще дужше плакала, вянула, сохла і чахнула, а в півтора року по своїм весїлю — померла. Дїтий не лишила.
Жаль Марійки… Може я й любив її — не знаю. Але і збавив я своє житє через ті любовні історії, на які я колись був дуже вражливий. Одна Марійка могла була зреставрувати мене. Так бодай здаєть ся минї тепер, коли її нема вже між живими. А може я й нинї маю горячку, як перед лїтами вимаячив я в горячцї нашу нову любов?…
