Микола стояв блїдий і мовчав. Зпоміж наглого хаосу почувань помалу-помалу підступала до єго серця завзятість. Він зрозумів, о що йде, і рішив ся бути осторожним. Директор по першім нападї гнїву сїв на крісло, кинув пером, паперами, встав знову, ступив два кроки в сторону Миколи, але зупинив ся і сїв знов, тяжко відсапуючи.
— Ми все знаємо — промовив по хвили — отже говори правду. Я не позволю, щоб на мою ґімназию пальцями вказували. Про кружок ваш я знав давно, але думав, що се невинні сходини. А ви там атеїзм ширите, социялїзм, Дарвіна читаєте!… Пождїть! дам я вам науку! До остатної сповіди кільканайцять драбів не приступило, між ними і ти! Вижену всїх на чотири вітри!
Микола мовчав, тілько чув, як від хвилї до хвилї колїна під ним гнули ся зі зворушеня.
— Чому ти не сповідав ся? — спитав директор, піднимаючись з місця.
— Менї здавало ся, що то не провина — відповів Микола тремтячим голосом, котрий зараз єму не сподобав ся і тому зібрав усї сили, щоби відповідати сиокійно.
— Не провина?! — скрикнув директор. — Так ти кажеш?! І хто тебе так навчив?
Микола мовчав.
— Кажи, хто тебе так навчив? Чи може катехит, чи я, чи иньші професори?
— Нї, борони Боже — відповів Микола — я сам навчив ся.
— Ти ще собі глузуєш, осле якийсь! — скрикнув ще сильнїйше директор і знесилений упав на крісло.
