Тільки ми дітей неволим,
Запрягаємо в ярмо,
Поки дукам з тілом кволим
І душі не продамо!
Плачуть дітки бідолашні:
«Ми не знаємо й доби;
Ще мозолі учорашні
Не зійшли, а знов роби!
Інший раз не держать ноги,
Відпочинув би; так де?
Напрацюєшся до змоги,
Що й гульня на ум не йде.
Нас не тягнуть зелень, квіти,
Не принаджують луги,
Хіба тільки, щоб спочити,
У труну лягти з нудьги!
Зморишся весь, аж повіки злипаються,
Трохи не падаєш з ніг;
Білими рожі червоні ввижаються,
Білими, наче той сніг.
День під вагою, мов клятий, згинаєшся,
Важко, а треба нести;
Світ ще не блимне, а ти підіймаєшся,
Гайда — машину верти!
З грюком колеса закрутяться,
Ріже повітря, свистить;
В очах відразу помутиться,
Швидко й тебе завертить.
Мозок і серце, і вікна, і стіни,
Небо і стеля, і мухи, і все —
Разом закрутиться (бігають тіні),
Мов його вихром несе!
З раннього ранку до пізньої ночі
Пекло та грюк…
Прагнуть покою натруджені очі,
Сліпнуть від мук.
Перед машиною хочеться впасти,
Крикнуть: «Спинись!»
