Сторінка:Павло Грабовський. Доля (1897).djvu/26

Ні, нам судилося тут і пропасти.
 Де не піткнись!»

Годі ж, колеса, отак грюкотіти!
Плечі і спина — все тіло щемить.
Хай оддихнуть лиш знесилені діти,
Збудуться пекла на мить!
Хай після труду зберуться докупи:
Дітям так любо в гурті погулять;
Братні взаємини, може, ці трупи
Свіжим струмцем оживлять!

Годі знущатись над дітьми невинними!
Хай промисловий наш рух
Їх поробив уже змалку машинами,
Людський понівечив дух.

Та не охопить узькими обсягами…
Світло нового життя
Ярко засвітить над тими нетягами,
Збудить нові почуття.

І зрозуміють усі до останнього,
Що не машини вони,
Знищать основи життя безталанного,
Правдою стануться сни!

Задаремні всі благання:
Не дочувши нарікання,
Дальш колеса торохтять…
Що бездушні зрозуміють?

Люди людям кривду діють,
Люди правди не хотять.
Замість дітям дати долю,
На природний шлях звести, —
Запакуєм у неволю,
Бо ми — вороги, кати
Тих створінь малих, безщасних,
Жертв безладдя повсякчасних,
Вікової сліпоти!