Перейти до вмісту

Сторінка:Павло Грабовський. Доля (1897).djvu/27

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Ада Негрі

ДОЛЯ

В головах моїх стала вона уночі,
Блискавками світилися зори,
Кинджал, кров'ю облитий, держала в руці.
Затремтіла я вся, а вона
Прямо в очі дивилась, сумна,
 І промовила: «Я — твоє горе.

Чи покину ж, дитино, тебе? Ні вовік,
Як не кидала досі ніколи…
До труни проведу… Чи квітки, чи терник —
Всюди я за тобою піду!»
Заридала я, слів не знайду…
 Спромоглась: «Геть від мене, недоле!»

Вона каже: «Борись із усім на землі
(Бо така на те заповідь божа),
Що люд держить в неволі, злочинствах та млі;
Де могили, та кров, та хрести, —
Рідний край там попробуй знайти,
 До сиріт і нещасних будь вхожа!»

Підвелась я, кричу: «Прагну світлих надій;
В двадцять літ кохать серденько хоче;
Нехай геній мій вік озарить молодий…
Я нуджусь, я сльозами зіллюсь,
Я зітхаю, о щасті молюсь.
 Геть від мене, лиха потороче!»

А вона: «Хто життя за других покладе,
Той людиною стане справжньою!
Горе думку святу на любов наведе.
Все подужають тільки ті смілі борці,
Що несуть стяг братерства та волі в руці».
 Я сказала: «Останься зі мною!»