Ада Негрі
В головах моїх стала вона уночі,
Блискавками світилися зори,
Кинджал, кров'ю облитий, держала в руці.
Затремтіла я вся, а вона
Прямо в очі дивилась, сумна,
І промовила: «Я — твоє горе.
Чи покину ж, дитино, тебе? Ні вовік,
Як не кидала досі ніколи…
До труни проведу… Чи квітки, чи терник —
Всюди я за тобою піду!»
Заридала я, слів не знайду…
Спромоглась: «Геть від мене, недоле!»
Вона каже: «Борись із усім на землі
(Бо така на те заповідь божа),
Що люд держить в неволі, злочинствах та млі;
Де могили, та кров, та хрести, —
Рідний край там попробуй знайти,
До сиріт і нещасних будь вхожа!»
Підвелась я, кричу: «Прагну світлих надій;
В двадцять літ кохать серденько хоче;
Нехай геній мій вік озарить молодий…
Я нуджусь, я сльозами зіллюсь,
Я зітхаю, о щасті молюсь.
Геть від мене, лиха потороче!»
А вона: «Хто життя за других покладе,
Той людиною стане справжньою!
Горе думку святу на любов наведе.
Все подужають тільки ті смілі борці,
Що несуть стяг братерства та волі в руці».
Я сказала: «Останься зі мною!»
