Сторінка:Павло Грабовський. Доля (1897).djvu/29

Ми тулимось в холодних підземеллях:
Там наші хати; носим лахмани…
Товаришують з нами в тих оселях,
Ховаючись від світла, кажани.
Тікаєм ми до гурту з ними в нори,
Не дивимось на сонечко ясне…
Нащо ж огнем палають наші зори?
Чом сміливіш завзяття не стягне?
 Поєднаймось… і т. д.

Щораз, як ми кров нашу розливаєм
За рідний край, — яка користь кому?
Мерзенного деспота уквітчаєм
Та й молимось, як богові, йому.
Не стяг війни розвіймо, а любові,
Пашницею засіймо скрізь поля.
Доволі люд уже потратив крові;
Прочнеться раб, що голову схиля!
 Поєднаймось… і т. д.

Сюллі Прюдом

I

Чи довго ще, химернику-співаче,
Ти до братерства будеш закликать?
Гей, цур йому! Нехай бездолець плаче!
Смішне твоє заступництво гаряче:
В нас помочі тобі не відшукать.

Життя людське — те ж невмолиме море:
Потоп пловець — громаді байдуже;
Що їй твоє, хоча б найважче, горе?
Куди не глянь — один другого боре,
А честь тому, хто зітне чи спряже!

Не дорікай, що люди так напасні,
А зваж на те, як з голоду скрізь мруть…
Багатий всяк хіба на мрії красні,
Всім дошкуляють свої муки власні…
Дери ж, поки тебе не роздеруть!