Гуде, розкотився — все вниз загурчало…
Рятуйтесь, нещасні, — надії щось мало;
За крокву схопились, висять на кінці,
Як часом до щогли улипнуть пловці.
А вихор скажений бушує все зліше,
Завиє, застогне, здригнеться, засвище…
Хитається кроква… Чорніє земля
Та пащу прожерну на них роззявля.
Промовив тут один: «Що будем казати?
Доводиться, брате, обом загибати:
Тріщить клята кроква… Як думаєш ти?
Комусь неминуче до бога піти».
Зітхнув на те другий: «Ой, жалко родини!»
«Бувай же здоровий! — не ждавши й хвилини,
Відрік йому перший. — Я — сам, без рідні…
Така, мабуть, доля судилась мені!»
І кинувсь на камінь згори головою:
Пожертвував сміло для других собою.
Ніхто не питався: хто згинув і як?
А був він друзяка з вірніших друзяк!
