З-за віконниці вліта.
От влітає: постать горда,
Як буває тільки в лорда,
Не вклонився, не віта;
Махнув крильми з чуттям влади,
Махнув байдуже до всього
Він та й сів на бюст Паллади
Над дверима дому мого,
Сів поважно — більш нічого.
От діждався собі лиха…
Усміхнувся тут я стиха:
Крук у всій своїй писі!
«Твого чуба вскуб хтось зручно,
А поводишся бундючно…
Як же звали тебе всі
Там, у вічнім пеклі Ночі,
Де не знають дня ніколи,
Де тьма Ночі сліпить очі, —
Як ти звався?» Крук поволі
Відповів на те: «Ніколи!»
Мов людина — от дивниця —
Відказала мені птиця,
Хоч без глузду, та дарма:
Крук балака справді чудно,
Понять віри навіть трудно,
Непостижно для ума.
Гей, не жди собі відради,
Не шукай добра, відколи
В тебе сів на бюст Паллади
Хижий Крук, віщун недолі.
Крук, що зветься скрізь «Ніколи».
Вік прокракав так розпучно,
Одногучно, але влучно,
Мовби душу виливав,
А сидів — не ворухнеться,
Пером злегка не тріпнеться…
Я тим часом міркував:
«Згибло братство… все загине…
Мрій розвіялось доволі…
Так і він мене покине,
