Пурхне ранком в чисте поле…»
Крук відрік на те: «Ніколи!»
Запитався я тремтяче:
«Що за назву мана кряче,
Мов не знає інших слів?
Десь її колишній владних,
Бідолашний який страдник,
У тім слові разом злив:
Безнадійність, думи журні,
Всі пригоди, що збороли
Як у повідь хвилі бурні,
Поривання, що схололи, —
Злив, безщасний, в тім «Ніколи».
Коло уст у мене знишка
Знов забігала усмішка;
Я присунувсь, я пример,
Без сил спершись на оксамит…
Щось снувалось… вже й не тямить
Голова моя тепер…
«Крук… та що ж, — гадав я в кріслі, —
Страшний Крук, що чинить болі,
Що труїть всі людські мислі,
Простирає зла приполи, —
Що ж віщує тим «Ніколи»?»
Розв'язання ждав я марно;
Крук мовчав, дивився хмарно,
Грізним зором мене пік.
На подушку в ту годину
Зліг я — мукам нема впину…
Не злягати вже повік
На оксамит масаковий,
Не злягати вже ніколи
Моїй галоньці чудовій, —
Жалкував я мимоволі:
Не припасти більш ніколи.
Хмара диму заходила,
Заходила, мов з кадила…
Що се? Ангел спочуття?
«Згинь, напасна потороче!
