Перейти до вмісту

Сторінка:Павло Грабовський. З чужого поля (1895).djvu/13

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Соуті

 
СУД БОЖИЙ НАД ЄПИСКОПОМ
 
(По Жуковському)
 

Дощ без устанку лив осінь і літо;
Луки затоплено, трави побито,
 Хліб недостиглий поліг на лану,
 Голод складає людей у труну.
Тільки в єпископа — повні комори,
Божого дару насипано гори,
 Бо приберіг він старого житця:
 Знали обачність Гаттона-вітця.
Купи старців потяглись відусюди,
Всипали двір голодуючі люди.
 Але на злидні та горе чуже
 Жмикрут отой споглядав байдуже;
Надто обридли благання Гаттону, —
Як захиститись від людського стону?
 Добре: убогих з усяких країн
 Зараз до себе покликує він.
Дива такого не чувано зроду:
Збіжжя Гаттон роздарує народу, —
 Милость у серце жорстоке ввійшла, —
 Радісна чутка, мов грім, прогула.
От назбиралися прохані гості,
Блідні, намучені — шкура та кості.
 Всіх багатир до комори веде;
 Сперлась, принишкла, напружено жде
Хліба сірома — і боса і гола,
Суне юрбою під стріху зокола.
 Сміхом вітає єпископ її:
 Спалює з людом багатства свої.
Глянув на попіл радіючим оком:
 «Визволив я жартовливим сим кроком
 Край від лихих, ненажерних мишей, —
 Всі мені вдячними будуть ачей!»
Весело він повернувся додому,
Сів за вечерю, упивсь без сорому,
 Ліг собі спати і спав без журби,
 Але востаннє з тієї доби.
Предків поличчя пишалися в замку…