Дощ без устанку лив осінь і літо;
Луки затоплено, трави побито,
Хліб недостиглий поліг на лану,
Голод складає людей у труну.
Тільки в єпископа — повні комори,
Божого дару насипано гори,
Бо приберіг він старого житця:
Знали обачність Гаттона-вітця.
Купи старців потяглись відусюди,
Всипали двір голодуючі люди.
Але на злидні та горе чуже
Жмикрут отой споглядав байдуже;
Надто обридли благання Гаттону, —
Як захиститись від людського стону?
Добре: убогих з усяких країн
Зараз до себе покликує він.
Дива такого не чувано зроду:
Збіжжя Гаттон роздарує народу, —
Милость у серце жорстоке ввійшла, —
Радісна чутка, мов грім, прогула.
От назбиралися прохані гості,
Блідні, намучені — шкура та кості.
Всіх багатир до комори веде;
Сперлась, принишкла, напружено жде
Хліба сірома — і боса і гола,
Суне юрбою під стріху зокола.
Сміхом вітає єпископ її:
Спалює з людом багатства свої.
Глянув на попіл радіючим оком:
«Визволив я жартовливим сим кроком
Край від лихих, ненажерних мишей, —
Всі мені вдячними будуть ачей!»
Весело він повернувся додому,
Сів за вечерю, упивсь без сорому,
Ліг собі спати і спав без журби,
Але востаннє з тієї доби.
Предків поличчя пишалися в замку…
