Сторінка:Павло Грабовський. З чужого поля (1895).djvu/24

А заграє море, почне швирять піну, —
Пропадай, свободо, важко до загину:
Тягне до вітчини, битої бідою;
Гірко, одиноко плачу над водою.
 Бурха вал за валом; слухаєш та мариш;
 Кида човном вітер, мій лихий товариш…
 Швидш додому, швидше! Плискай собі, хвиле!
 Що мені та воля, як ніщо не миле?

II

 

О, як серцем я хвораю,
Рану глибоко ношу;
Не знайду вже мукам краю;
Що було — не воскрешу.

Мав на світі одну душу,
Щоб все виплакать до дна,
Та нічим більш не зворушу,
Упокоїлась вона.

Мамо, мамо! Згляньсь на сина,
Прихилися знов, коли
Смерть та темна домовина
Ще любові не взяли!

Вчуй, коли вона жива ще;
В інший мир візьми мене:
Най дитя твоє боляще
Уколихане засне!

З Уланда

Йшла дівчина з козаченьком, —
Де те лихо в ката?
Любо, мило молоденьким —
Справді, голуб'ята.