Сторінка:Павло Грабовський. З чужого поля (1895).djvu/23

Дзюрчать сивенькі хвилі
Під тихим вітерком;
Журливо мій керманич
Керує байдаком.

Заходить сонце на ніч,
В останній раз сія
Та світить над куточком,
Де милу втратив я.

VIII

 

Вітер стогне, завиває,
Дрібний дощ сліпить у віч…
Де сумує-спочиває
Сиротина в темну ніч?
Щільно замкнута світличка;
Північ сходить; а вона
Утирає сльози з личка,
Вся припала до вікна.

З Ленау

 

I

 

Легко серцю дихать; порвані кайдани;
Бурно серед моря заревли боввани;
Вихром неокутим давсь я до простору,
Човном ріжу хвилі, кинув край позору.
 Привітав мандрівця любо гай зелений;
 Сон під небом ночі огорнув блаженний…
 Так навіщо ж горе, жизні хуртовини,
 Ти поніс, зігнанцю, і сюди, в чужину?
Сниться мені морок, тюрми та закови;
Вітер завиває мов по мертвякові;
Мріє куток рідний, де я тратив літа,
Гасла душа в путах, щастям не пригріта.
 Чого ж пак питоме бачиться усюди;
 Чого б'ються тяжко наболілі груди
 І буває часом, що до світу-сонця
 Я сиджу в темниці, марю край віконця?