Русалки, вбрані мов на свята,
Постали — гожі як одна;
Не ширхнуть травкою дівчата:
Юнак замучений кона.
Та перев'яже тяжку рану,
А та обвіє холодком,
Та поцілує… «Ні, не встану», —
Панує дума юнаком.
Де Караджа? Чи скаже вила?[1]
Де товариство любе, де?
Мене покликує могила,
По мене, бачу, смерть іде.
Русалок низка в стрійнім колі
Через повітря понеслась,
Щоб одшукать героїв волі,
Поки зоря не зайнялась.
Зачервонілися Балкани;
Хаджій Димитр опочива;
Вовк лиже кротко чорні рани;
Як перше, сонечко вгріва.
Навік покинь оті пісні та мови, —
Печуть мене отрутою вони…
Зі мною враз без жалю оджени
Палку жагу, безумної любови.
Прокляв я сміло молодість мою
З нікчемною любов'ю отію.
Забуть, що я колись за ніжні вічка
Весь обливавсь кипучими слізьми:
Гидкий-бо то був час неволі-тьми
За позіх твій, за млявий вигляд личка.
Минув той час; байдужий до життя,
Зневажив я і ліру, і чуття.
Забуть ті жарти, — дітство нам негоже:
Любов у грудях більше не пала;
її прокинуть знову, як була,
Холодний розум дотиком не зможе;
В розбитім серці не шукай снаги, —
Знесилене гадюкою нудьги.
- ↑ Вила — русалка, мавка
