Сторінка:Павло Грабовський. З чужого поля (1895).djvu/28

 Русалки, вбрані мов на свята,
 Постали — гожі як одна;
 Не ширхнуть травкою дівчата:
 Юнак замучений кона.
Та перев'яже тяжку рану,
А та обвіє холодком,
Та поцілує… «Ні, не встану», —
Панує дума юнаком.
 Де Караджа? Чи скаже вила?^[1]
 Де товариство любе, де?
 Мене покликує могила,
 По мене, бачу, смерть іде.
Русалок низка в стрійнім колі
Через повітря понеслась,
Щоб одшукать героїв волі,
Поки зоря не зайнялась.
 Зачервонілися Балкани;
 Хаджій Димитр опочива;
 Вовк лиже кротко чорні рани;
 Як перше, сонечко вгріва.

II. ЕЛЕГІЯ

Навік покинь оті пісні та мови, —
Печуть мене отрутою вони…
Зі мною враз без жалю оджени
Палку жагу, безумної любови.
Прокляв я сміло молодість мою
З нікчемною любов'ю отію.
 Забуть, що я колись за ніжні вічка
 Весь обливавсь кипучими слізьми:
 Гидкий-бо то був час неволі-тьми
 За позіх твій, за млявий вигляд личка.
 Минув той час; байдужий до життя,
 Зневажив я і ліру, і чуття.
Забуть ті жарти, — дітство нам негоже:
Любов у грудях більше не пала;
її прокинуть знову, як була,
Холодний розум дотиком не зможе;
В розбитім серці не шукай снаги, —
Знесилене гадюкою нудьги.

1. Вила — русалка, мавка