Перейти до вмісту

Сторінка:Павло Грабовський. З чужого поля (1895).djvu/32

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Сум на серце гнітом ляже —
Прагнеш швидше домовини,
Так петелька з життям в'яже, —
То любов є до вітчини.


З Прерадовича

 
ЗОРІ

У блакитному просторі
Заходили колом зорі,
 Ясним світлом все влили
Та про землю многострадну,
Цю мандрівницю безрадну,
 Тихо мовоньку вели.

«Наша змучена сестричка, —
Каже ранішня зірничка, —
 Щось похмура та сумна.
Не врікайте її дуже;
Від тяжкої долі туже,
 Від загибелі кона.

Скрізь блукають голі-босі,
Крихти лану ждуть і досі,
 Мов його поглинув враг!
Без роботи міцні руки
Опускаються з розпуки…
 Праці, праці! Ні на шаг!

Скільки серць отам з любов'ю
За люд бідний сходить кров'ю,
 Завжди рветься на шматки!
Не воруште ж землі! Тихше!
Щоб не стало їй ще лихше!…»
 І розбіглись зіроньки.