Уже розпучною рукою Берусь за вигострену сталь; Ум, що не знав давно спокою, Рад сперти горе і печаль… Так загримів кайдан на тілі — Щоденний свідок рабських мук, — І сталь, піднята в згубній цілі, Безсило виприснула з рук! Як раб, заляканий, пригнутий, Клену свій жереб я тоді І байдуже несу, закутий, Життя в неславі та стиді.
З Огарьова
Ніч; небосхил туманіє; Сніг окрив куток, Стужа гірше скаженіє, Пражить до кісток. Сплять покійним сном хатини, Напхані людьми… Сторож тишу самотини Рушить чобітьми. Змерз, а плута по дорозі, — Хуга йме всього; Посивіла на морозі Борода його. Хоч би місяць блис потрошку… Де той ранок є? І з журби в чавунну дошку Якось сумно б'є.
