рукою. Петро його зразу пізнав: він познайомився з ним тії безталанної ночі… Другий — молодий, з русою бородою, одягнений у чорну сукняну одежу з хвостиками, з золоченими ґудзиками й темно-зеленим коміром; через розпірку незастібнутого віцмундіра біліла, як тонкий білий папір, сорочка, а на жилетці бовтався золотий ланцюжок з брелоками. Сам невеликого зросту, рум’яний на виду, очі жовто-зелені, зуби білі, тонкі та довгі, мов голочки. Петро скочив з постелі.
— А, здравствуйте, Телепь! Вот ґдє прішлось с вамі свідєтьса![1] — усміхаючись зеленими очима й вискиряючи свої білі зуби, привітався він.
Петро впялив у його свої здивовані очі. Перед ним стояв Шестірний!
— Ми с вамі єщо с детства знакоми… Дайте стульев![2] — крикнув він, обертаючись назад.
І миттю два москалі умчали два дзиґлики, на котрі й посідали Петрові несподівані гості.
— Ви єщо із ґімназії, помнітса… с тем чорним… как бішь єво?… Жук, што-лі… — вів далі річ свою Шестірний: — ви єщо с тех лет атлічалісь… ісключітельним об-
