І знову Петро ліг на спину. Шестірний цмокнув, скрикнув:
— Харашо… Ви атказиваєтєсь ат чістасєрдєчнава сазнанія? Ви атадвіґаєтє руку таваріща, каторая, может бить, чтонібудь і сделала би для вас?[1]
— Я нічого не скажу! — крикнув Петро. — Мені ні в кого й нічого прохати.
— Очень харашо-с. Ну, нам здесь нєчєво делать; пайдьомтє далєє[2], — промовив він до офіцера.
Обидва знялися, порипіли чобітьми — й вийшли. Москалі забрали дзиґлики і — знову зачинилися перед Петровими очима двері.
Гнів і жаль, холод і вогонь, радість і туга разом обхопили Петрове серце. Воно тріпалось, як пташка у клітці; виски сіпало, лице й очі горіли, як у вогні. Миттю він скочив з постелі, вхопився за гарячу голову своїми холодними руками і, мов навісни́й, забігав по хаті. Однімаючи руки від голови і стулюючи їх у кулаки, він затіпався, мов перед смертю, й заскреготав зубами.
— О, чом я, чом я не впився йому в ті зелені очі?! — сичав його голос по хаті.
