Петро знову вхопився руками за голову, знову забігав з одного кутка у другий. Так миша, ускочивши в пастку, котра з грюком зачинилася, бігає-метушиться: никне туди, кинеться у другий бік, поверне назад — нема виходу, немає волі! Залізні пруття кругом оповили її, а над головою носиться смерть, ряба та люта, з вогненними очима, з крючковатими гострими лапами… І з ляку бігає миша по пастці, ганяє своїми тонкими ніжками по деревляній долівці, вчепиться зубами в залізний прут — гризь! Не видержав гострий зубок — перепався надвоє… На віщо він тепер? Швидко ні один із їх не буде кусати… І знову миша спрожогу кидається вбік, знову ганяє по пастці…
Над чорною землею прокинувся світ. Не ясним соняшним оком глянув він на неї після похмурої дощевої ночі, а повіяв туманом, дихнув важкою парою. Закурилася земля, задиміла; пішов дощик, дрібний та тихий, мов крізь сито засіяв; стрепенулися темні ліси й, розправляючи, підставляли своє загоріле листя під дрібні дощеві краплі; зраділа зелена трава й підняла свої гострі листочки вгору; засумували пил та куриво, чорною калюкою укрили всі широкі дороги…
