Добіралося вже до полудня. Кальною вулицею міста N. проїжджав невеличкий візок парою коненят, котрі аж перепалися[1]. На візку сиділа, покрита рядном, стара згорблена жінка і, знай, молила свого візницю поганяти скоріше.
— Ради Господа Бога, ради самого Христа святого, коли ти віруєш у його, поганяй, Іване! — молила вона своїм журливим голосом. — Швидче, швидче! Уже ж недалеко… Он до того чорного будинку, та й годі! І коням скоріше спочивок буде… Швидче, Іване!
— Та воно ви цілу дорогу, пані, все швидче, та швидче! — відказав грубіш голосом візниця: — то он до того ліска, то он до того села, то до тії хати… Воно то нам сидіти добре, а коні, гляньте, — аж боки позападали. Ще хоч би не путь така! А то цілу ніч прав дощ, ще й тепер присипає. Ще добрі коні, що не пристали!
— Я ж прошу тебе, Іване, — мовила жінка.
Іван не сказав нічого; шморгонув тілько батогом по коненятах, ударив віжками, й коні підтюпцем побігли до тюрми. Недалеко від залізної брами зупинив їх Іван. Жінка ски-
- ↑ схудли, охляли, з тіла поспадали
